044 331 98 24 095 731 94 97 096 042 55 52
Спільність збудників вірусних інфекцій тварин та людини

Спільність збудників вірусних інфекцій тварин та людини

 07.06.2019  (11 просмотров)

Арбовіруси. Здатність до ураження одними й тими самими або близькими вірусами людини і тварин особливо яскраво проявляєть­ся серед екологічної групи арбовірусів
 
До неї входять понад 400 ви­дів, що належать до різних таксономічних груп. Арбовіруси є збудниками природно-осередкових інфекцій із трансмісивним шляхом передавання. Багато з них спричинюють серед сільськогосподарсь­ких тварин спустошливі епізоотії зі значними економічними збит­ками (наприклад, африканська чума коней, африканська чума сви­ней, інфекційна катаральна гарячка овець, лихоманка долини Ріфт, хвороба Найробі). Не менше ніж 100 арбовірусів, відомих на сьогоднішній день, здатні спричинити захворювання в людини. Мі­льйонні епідемії пропасниць денге та О'Ньонг-Ньонг, десятки, а деколи сотні тисяч хворих на жовту пропасницю, венесуельський, східний і західний енцефаломієліти коней, різноманітні енцефаліти (кліщовий, каліфорнійський, Росіо, Сент-Луїс, долини Муррея), і пропасниці (москітні сицилійська й неаполітанська, карельська, долини Ріфт, Західного Нілу) — ось далеко не повний перелік не­безпечних для людини арбовірусних інфекцій.
 
Людина в більшості випадків є тупиком у циркуляції вірусів, хо­ча існує чимало винятків (пропасниці жовта, москітні сицилійська й неаполітанська, денге, чикункунья, О'Ньонг-Ньонг), за яких у певні періоди переважає антропонозний цикл циркуляції. Клінічний прояв арбовірусних інфекцій у людини характеризується трьома основними синдромами: системна й геморагічна пропасниці та ен­цефаліт. Частота появи окремих синдромів і тяжкість їхнього про­яву широко варіюють.
СПІЛЬНІСТЬ ЗБУДНИКІВ ВІРУСНИХ ІНФЕКЦІЙ ТВАРИН І ЛЮДИНИ
Арбовіруси.
 Здатність до ураження одними й тими самими або близькими вірусами людини і тварин особливо яскраво проявляєть­ся серед екологічної групи арбовірусів. До неї входять понад 400 ви­дів, що належать до різних таксономічних груп. Арбовіруси є збудниками природно-осередкових інфекцій із трансмісивним шляхом передавання. Багато з них спричинюють серед сільськогосподарсь­ких тварин спустошливі епізоотії зі значними економічними збит­ками (наприклад, африканська чума коней, африканська чума сви­ней, інфекційна катаральна гарячка овець, лихоманка долини Ріфт, хвороба Найробі). Не менше ніж 100 арбовірусів, відомих на сьогоднішній день, здатні спричинити захворювання в людини. Мі­льйонні епідемії пропасниць денге та О'Ньонг-Ньонг, десятки, а деколи сотні тисяч хворих на жовту пропасницю, венесуельський, східний і західний енцефаломієліти коней, різноманітні енцефаліти (кліщовий, каліфорнійський, Росіо, Сент-Луїс, долини Муррея), і пропасниці (москітні сицилійська й неаполітанська, карельська, долини Ріфт, Західного Нілу) — ось далеко не повний перелік не­безпечних для людини арбовірусних інфекцій.
Людина в більшості випадків є тупиком у циркуляції вірусів, хо­ча існує чимало винятків (пропасниці жовта, москітні сицилійська й неаполітанська, денге, чикункунья, О'Ньонг-Ньонг), за яких у певні періоди переважає антропонозний цикл циркуляції. Клінічний прояв арбовірусних інфекцій у людини характеризується трьома основними синдромами: системна й геморагічна пропасниці та ен­цефаліт. Частота появи окремих синдромів і тяжкість їхнього про­яву широко варіюють.
Родина Тоgaviridае,
 рід Alfavirusоб'єднує 31 вид, що поділя­ється на 4 антигенні комплекси. 13 альфавірусів є патогенними для людини. Майже всі відомі альфавіруси передаються комарами, пе­реважно підродини Сиіісіпае, іноді — через пташиних клопів Оесіасиз оесіасш. Природним резервуаром серед хребетних тварин найчастіше є птахи і гризуни, подекуди (пропасниці чикункунья, О'Ньонг-Ньонг) — примати. Птахи під час сезонних міграцій мо­жуть здійснювати трансконтинентальне перенесення низки тогаві-русів. Епідемічним спалахам зазвичай передує епізоотія серед ди­ких птахів, синантропних і сільськогосподарських тварин, а також спорадичні випадки захворювання людей. Тогавіруси поширені на всіх континентах, переважно в екваторіальному й субекваторіаль­ному кліматичних поясах, а деякі з них — у тропіках і помірному поясі. Найбільше медичне значення мають венесуельський, східний і західний енцефаломієліти коней (захворюванню серед людей пе­редують епізоотії серед коней), пропасниці чикункунья, О'Ньонг-Ньонг, Росс-рівер, карельська, Синдбіс.
Родина Flaviridае
рід Flavirusоб'єднує 63 представники, які згруповані в 10 антигенних комплексів. 31 флавівірус є патогенним для людини. Низка флавівірусів спричинюють епідемічні спалахи енцефалітів (кліщового, японського, долини Муррея, Сент-Луїс) нагромаджуючись переважно в бурому жирі. Усі ці обставини зузунів. Саме останні слугують причиною спалахів захворювання се­ред людей. Це відбувається внаслідок міграцій гризунів у людське житло (пропасниця Ласса, болівійська геморагічна пропасниця) або під час сільськогосподарських робіт (збір маїсу в осередках арген­тинської геморагічної пропасниці). У зв'язку з цим захворювання має сезонний характер; після відходу або знищення гризунів воно припиняється. Основним резервуаром вірусу Ласса є досить поши­рений в Африці багатососковий щур МазЬотуз паіаіепзіз, вірусу Ху­нт — миші Саіотуз тизсиїіпиз і Саіотуз ІаисЬа, вірусу Мачупо — Саіотуз саііозиз. Серед гризунів аренавіруси поширюються горизон­тальним і вертикальним шляхами. Люди заражаються через їжу, воду, повітря, пошкодження шкіри, контаміновані екскретами гри­зунів, у основному сечею. Віруси Ласса, Хунін і Мачупо належать до числа найнебезпечніших для людини вірусів, тому робота з ними можлива тільки в спеціально обладнаних лабораторіях.
Родина Filoviridае. Ця родина об'єднує два поширені в Африці віруси — Марбург та Ебола, які спричинюють у людини тяжкі гемо­рагічні пропасниці з високою смертністю.
Спалах геморагічної пропасниці Марбург було зареєстровано впер­ше в 1967 р. у ФРН та Югославії серед лабораторних працівників (31 особа), які готували культури клітин з органів клінічно здорових аф­риканських зелених мавп Сегсорплесиз аеЙііорз, зловлених в Уганді. При цьому встановлено пряме передавання збудника від людини людині при контакті з кров'ю, статевим шляхом або аерогенно. Оди­ничні випадки захворювання виявлені в ПАР і Кенії в 1975 і 1982 рр.
Резервуаром вірусу Марбург є мавпи. Популяційний імунітет у мавп в Уганді досягає 10 — 30 %. Антитіла виявлені не тільки в аф­риканських зелених мавп, а й у бабуїнів, шимпанзе і гризунів. При зараженні людини в природних осередках джерела і шляхи переда­вання збудника інфекції поки що невідомі.
Вірус Ебола вперше ізольований у 1976 р. під час спалаху гемора­гічної пропасниці в Судані (350 осіб) і Заїрі (250 осіб). Хвороба проті­кала з вторинним зараженням медичного персоналу і 50 — 90%-ю ле­тальністю. Спорадичні випадки захворювання зареєстровані в 1978 — 1980 рр. у Судані, Заїрі й Кенії, в 1994 р. — у Кот д'Івуарі, в 1996 р. — у Габоні. У 1995 р. у Заїрі знову відмічено епідемічний спалах (233 особи). У 2000 р. на африканському континенті зареєстровані лока­льні спалахи захворювання. Антитіла до вірусу Ебола виявлені в жи­телів Камеруну, Нігерії, Сьєрра-Леоне, Гвінеї, Сенегалу і ПАР. Сер­йозну небезпеку становить міграція населення з ендемічних районів. Можливо, вірус циркулює в Південно-Східній Азії, оскільки епізоотія геморагічної пропасниці виникла у США в 1989 р. серед мавп, заве­зених із Філіппін. Резервуар вірусу Ебола поки що невідомий. Деякі фахівці вважають резервуаром збудника мавп. Описано випадки за­хворювання серед працівників лабораторій, які досліджували приматів. Проте, на думку багатьох спеціалістів, мавпи не можуть бути природним резервуаром вірусу Ебола, оскільки перебіг інфекції гост­рий, часто з летальним наслідком, як це було у США в 1989 р.
Геморагічні пропасниці Марбург та Ебола належать до групи найнебезпечніших вірусних інфекцій людини, тому робота з їхніми збудниками може проводитися тільки в спеціально обладнаних ла­бораторіях.
Наведені приклади слугують яскравою ілюстрацією можливості виявлення в наш час раніше невідомих природно-осередкових вірус­них інфекцій. Надзвичайно тяжкий клінічний перебіг цих захворю­вань у людини свідчить про випадкові зв'язки між популяціями збудників і людей. У зв'язку з реальною загрозою занесення цих або аналогічних збудників на територію держави необхідно посилити карантинні заходи щодо імпортованих хребетних тварин (зокрема мавп), а також стосовно своєчасного виявлення хворих людей, які заразилися в ендемічних осередках.
Родина Rhabdoviridae . Серед родини рабдовірусів  великий ін­терес викликає прототипний представник роду Lissavirus — вірус сказу. Екологія цього збудника зазнала значних змін, починаючи з 1960-х рр. Повсюдно у світі переважають дикі природні осередки ра-бічної інфекції. Основним резервуаром вірусу сказу в Європі, азійсь­кій частині колишнього СРСР і Північній Америці є лисиці, які спричинюють 60 - 85 % випадків захворювання. Провідна роль ли­сиць у сучасній епізоотології сказу пов'язана з непомірним збільшен­ням чисельності їхньої популяції внаслідок знищення природних во­рогів (вовків, рисей, ведмедів, орлів тощо) і надзвичайно високою сприйнятливістю. Встановлено, що середня щільність популяції ли­сиць 5 гол. і більше на 250 га забезпечує високий рівень підтримання і поширення епізоотії. Сказ серед лисиць з'являється насамперед на територіях із масовим поширенням гризунів (зайці, білки, бабаки, щури, миші, хом'яки) — основного джерела корму. У 40 — 80 % зара­жених лисиць перебіг сказу хронічний і латентний, що підтримує циркуляцію вірусу в природі. Крім лисиць, резервуаром збудника в Європі, Азії і Північній Америці є вовки, куниці, гризуни, у США — скунси, єноти-полоскуни, в Центральній і Південній Америці — ка­жани (вампіри, комахоїдні й м'ясоїдні), в Південній Азії та Північній Африці — шакали, в Африці — мангусти, в Арктиці •— песці.
Сказ характеризується періодичністю епізоотій з інтервалом 2—3 роки і сезонністю, що пов'язано з чисельністю диких тварин і біологі­чними циклами їхньої активності. Дикі тварини передають вірус при укусах, причому виділення збудника зі слиною починається за 10 днів до появи клінічних ознак. Людина і сільськогосподарські твари­ни є випадковою ланкою в природному осередку. Найбільшу небез­пеку для людей становлять собаки і коти, хоча кількість випадків сказу серед них приблизно в 9 разів менша, ніж серед диких тварин.
Окрім класичного механізму передавання збудника — укус-рана, можливе зараження і при ослизненні пошкодженої шкіри, а також аліментарно, аерогенно і внутрішньоутробно. Хоча людина є тупиком у циркуляції вірусу, зареєстровані одиничні випадки зараження людей вірусом сказу в результаті операції по пересадженню рогівки ока.
Родина Рохviridae. Серед представників родини поксвірусів найбільшу небезпеку для людини становить вірус натуральної віс­пи. Епідемії класичної віспи   із 20 - 50%-ю летальніс­тю виникали впродовж століть у багатьох країнах, але головним її осередком була Південно-Східна Азія (Індія, Пакистан, Бангла­деш). Глобальна ліквідація віспи в цілому світі стала можливою за­вдяки реалізації спеціальної програми, прийнятої в 1958 р. на XI сесії Всесвітньої асамблеї охорони здоров'я. У 1975 р. віспа була ос­таточно ліквідована в Південно-Східній Азії, хоч у 1974 р. в Індії зареєстровано 31 262 летальні наслідки. У 1977 р. відмічено спалах захворювання в останніх ендемічних осередках у Сомалі й Кенії, в 1978 р. в Англії зареєстровані останні два випадки натуральної віс­пи в результаті лабораторного зараження. У 1980 р. ВООЗ оголоси­ла про повну ліквідацію віспи в цілому світі.
Час показав, що ситуація ця стійка. Проте в африканських краї­нах зареєстровано сотні випадків віспоподібного захворювання лю­дей, спричинених вірусом віспи мавп. При цьому встановлена повіт­ряно-крапельне передавання збудника від людини людині, але тільки впродовж одного циклу. Разом з тим спалахи віспи серед мавп відмічені лише в неволі, в природних умовах не описано жод­ного випадку. Це можна розцінити як свідчення давніх стійких зв'язків між збудником і мавпами. При утриманні тварин у неволі під впливом різних стресових факторів відбувається загострення латентної інфекції з виникненням епізоотії. Поки що не з'ясовано, чи мавпи є основним хазяїном цього вірусу, чи тільки проміжною ланкою між справжнім резервуаром збудника і людиною, заражаю­чись спорадично. У природних умовах відомі спалахи віспи серед мавп одночасно з епідемією в людей. У 2003 р. у СІЛА зареєстровані випадки захворювання людей на мавпячу віспу.
Слід зазначити, що штами вірусу віспи, ізольовані від клінічно здорових мавп і гризунів у ендемічних районах Африки, практично не відрізняються від вірусу натуральної віспи за біологічними та ан­тигенними властивостями їх назвали «білими дикими віспопо-дібними вірусами», оскільки вони утворюють на ХАО курячих ембрі­онів білі фокусні ураження (віспини), як вірус натуральної віспи. Хо­ча було б явним перебільшенням стверджувати епідемічне значення цих фактів, разом з тим їх не можна недооцінювати, особливо з погляду реальності викорінення збудника натуральної віспи як біологіч­ного виду. Крім можливого існування природних екологічних ніш, потрібно пам'ятати і про рекомбінацію між різними вірусами віспи.
З родини Рохупісіае патогенним для людини є вірус вісповакцини, який здатний спричинити не тільки місцеві ураження при випадко­вому потраплянні на пошкоджену шкіру, а й генералізовану інфек­цію. Вірус вісповакцини може циркулювати серед ВРХ, спричинюючи спалах захворювання. Патогенними для людини є віруси віспи й па-равакцини корів, а також контагіозної ектими овець і кіз. Ці захво­рювання мають професійний характер і уражають людей, які догля­дають за хворими тваринами. Віспоподібне захворювання людей в Африці спричинюють віруси Тана і Яба, які патогенні також для мавп. Вірус контагіозного молюска патогенний тільки для людини.
Родина Неrpesvieridae. Представники герпесвірусів до­сить поширені серед людей, ссавців, птахш, амфібій, риб і молюсюв. Незважаючи на це, герпесвірусам властива, як правило, видова спе­цифічність. Виняток становить В-вірус мавп, який передається людині при укусах або подряпинах. Цей вірус уражає в природних умовах аф­риканських зелених мавп, макак резусів і циномольгусів. У мавп вста­новлено латентну персистенцію вірусу. У 1 — 3 % імпортованих мавп виявляють герпетичні ураження ротової порожнини. У людини В-вірус спричинює енцефаліт із летальним наслідком і належить до групи найнебезпечніших вірусів. Значний обсяг імпорту мавп потребує орга­нізації системи заходів із профілактики цього захворювання.
Вірусні гепатити.Безпосередній зв'язок із тваринами просте­жується і при таких масових інфекціях людини, як гепатити А і В, збудники яких належать відповідно до родин Рісогпауігісіае і Нерасіпауігісіае. Неодноразово зареєстровані випадки спалаху гепа­титу А серед працівників віваріїв, де утримувалися шимпанзе та інші види мавп. Збудник може передаватися не тільки від шимпан­зе людині, а й серед мавп. Цілком можливе існування в африкансь­ких країнах природних осередків гепатитів А і В. При серологічно­му дослідженні шимпанзе в Африці у 25 % мавп виявлено антитіла до НВз-антигену вірусу гепатиту В. Експериментальна інфекція в шимпанзе протікає звичайно в легкій формі, без жовтяниці. Це мож­на розцінити як доказ тривалих взаємовідносин між вірусом гепа­титу В і мавпами, їхньої взаємної адаптації. НВв-антиген виявлено у популяціях комарів різних видів, зловлених у природних умовах у тропічному і помірному поясах. Можливо, кровосисні комахи віді­грають значну роль у поширенні носійства НВз-антигену серед лю­дей, передаючи збудник при укусах.
Вірус гепатиту В має аналоги серед вірусів тварин, які належать до родини Нерасіпауігісіае. Це віруси гепатиту В лісових бабаків, пекінських качок, гусей, чапель, земляних і арктичних білок, при­чому перші два з них так само, як і вірус гепатиту В, є онкогенними. вірусами й епідемічними штамами. Деякі з цих рекомбінантів при певному поєднанні генів можуть стати родоначальниками нових пандемічних штамів вірусів, про що буде сказано пізніше.
Було б цікаво і важливо знайти серед тварин лабораторну модель для вірусу гепатиту В. Поки що єдиною лабораторного моделлю, малодоступною для науковців, є шимпанзе.
Родина Retroviridae. Серед представників родини ретровірусів великий інтерес викликає передусім вірус імунодефіциту людини, який має два типи: ВІЛ-1 і ВЇЛ-2. Численні вірусологічні й сероло­гічні дослідження, проведені в цілому світі, чітко довели етіологічну роль ВІЛ-1 як збудника пандемії СНІДу, що охопила земну кулю. ВІЛ-2 спричинює СНІД у 15 країнах Західної Африки, а також у деяких країнах Європи й Америки, куди він був завезений.
Резервуаром ВІЛ є мавпи рідкісного підвиду шимпанзе — трогло­дити (Рап іго^іосіуіеб їгодіоауіез), які водяться в Західній і Центра­льній Африці та знаходяться на грані повного вимирання. Від афри­канських мавп (шимпанзе, макаки, зелені мавпи) неодроразово виді­ляли віруси імунодефіциту  , які за своїми властивостями спорід­нені ВІЛ і спричинюють імунодефіцитний синдром. Окрім того, мав­пи чутливі до ВІЛ-інфекції, при експериментальному зараженні в них з'являються типові клінічні ознаки хвороби (мавпячий СНІД). Проте тільки від шимпанзе-троглодита в 1998 р. у США був виділе­ний 8ІУ із генетичною картою, близькоспорідненою ВІЛ.
Первинний ендемічний осередок СНІДу виник у Центральній Африці. Від мавп людина могла заразитися через укуси або кров тварин під час полювання чи обробки туші. Можливо, під дією під­вищеного радіаційного фону з'явився вірус-мутант, який подолав міжвидовий бар'єр і почав циркулювати в ізольованих племенах. Коли почалася масова міграція корінного африканського населен­ня, вірус став поширюватися по цілому світу. З Центральної Афри­ки він був завезений на Гаїті та у СІЛА, звідти — в Європу, Австра­лію, Японію, Південну Азію. При цьому велику роль відіграли гомо­сексуалісти і секс-туризм. Окрім того, США проводили масові заку­півлі крові з країн третього світу, особливо з Гаїті. Європейці у свою чергу закуповували препарати крові з США.
Серед шимпанзе основний шлях передавання вірусу, очевидно, статевий. Ця версія потребує експериментального підтвердження. Але кількість шимпанзе, що знаходяться в неволі й заражені 8ІУ, дуже невелика, щоб ізолювати вірус у достатній кількості та провес­ти експериментальні дослідження.
Крім вірусу імунодефіциту мавп, існують й інші аналоги ВІЛ: ві­руси імунодефіциту котів (РІУ) і ВРХ (ВІУ). У цілому світі 1-12 % клінічно здорових і 10 — 20 % хворих котів є носіями БТУ, який спри­чинює характерний імунодефіцитний синдром (котячий СНІД). ВІУ теж має значне поширення в різних країнах світу: серед здорової ВРХ виявляють 1 - 7 % серопозитивних тварин, а в стадах із хронічними хворобами — 50-70 %. Проте в природних умовах прояв клінічних .ознак хвороби (лімфосаркома, лімфоаденопатія та ін.) зареєстровано тільки в корів, інфікованих одночасно ВІУ і вірусом лейкозу ВРХ. Патогенність для людини ГІУ і ВІУ не встановлена.
Родина OrthomyxoviridaeВіруси грипу А досить поширені се­ред людей і тварин. Віруси людського походження здатні спричини­ти експериментальну інфекцію в мишей, сирійських хом'яків, щу­рів, тхорів, білок, норок, мавп, а в природних умовах уражають сви­ней, собак, коней, ВРХ, свійську птицю і диких птахів. Майже кож­на епідемія грипу супроводжується викиданням збудників у попу­ляції свійських і диких тварин (в тому числі птахів), де ці віруси можуть автономно циркулювати тривалий час. До кінця епідемії грипу у 80 — 90 % свійських тварин виявляють специфічні антитіла, а з легень і носоглоткових змивів виділяють збудників. У тварин, які контактували з хворими людьми, грипозна інфекція може про­тікати субклінічно, але й часто виникають епізоотії зі значними збитками. Хрестоматійний приклад — перший спалах грипу свиней у США в 1918 р. під час пандемії «іспанки». Встановлено, що свині на фермах США заразилися від американських солдатів, які повер­нулися з європейського фронту. Адаптувавшись до організму сви­ней, вірус почав автономну циркуляцію та спричинив нову хворобу, яка протікала з тяжкими пневмоніями. Активна циркуляція вірусу іспанського комплексу А (НІШ) серед свинопоголів'я США та інших країн, куди експортувалися свині із США, триває по сьогоднішній день. Під час пандемії гонконгського грипу в 1968 - 1969 рр. у бага­тьох країнах світу встановлено широку автономну циркуляцію серед свиней вірусів гонконгського комплексу А (НЗN2), яка триває й нині.
Можна навести чимало прикладів інтродукції епідемічних шта­мів вірусу грипу А в популяції свійських і диких тварин й особливо птахів. У природних умовах саме птахи, які здійснюють міжконти­нентальні перельоти, є основним резервуаром вірусів грипу А. Се­ред птахів досить поширене безсимптомне вірусоносійство в кишках і клоаці. Масове виділення вірусів грипу А з послідом диких птахів у місцях гніздування призводить до забруднення навколишнього середовища, особливо водойм. Це створює додаткові умови для роз­сіювання вірусів грипу А в біосфері.
Одночасно з епідемічними штамами, серед свійських тварин мо­жуть циркулювати епізоотичні штами, які спричинюють епізоотії зі значними збитками. У тварин встановлено міжвидове передавання вірусів грипу А. Так, пташині штами здатні спричинити захворю­вання у свиней, а вірус грипу свиней може уражати індиків.
Чи може людина заразитися грипом безпосередньо від твари­ни? Зареєстровано спорадичні випадки спалаху грипу в людей, спричинені вірусами грипу свиней і чуми птиці, у тому числі з ле­тальними наслідками. Інших доказів прямої адаптації вірусів грипу тварин до організму людини немає. Проте в організмі тварин і особ­ливо птахів можуть виникнути рекомбінанти (гібриди) між дикими



Ветеринарная клиника в Новоселках проводит комплексную вакцинацию животных  против инфекционных заболеваний.