News

СПІЛЬНІСТЬ ЗБУДНИКІВ ВІРУСНИХ ІНФЕКЦІЙ ТВАРИН І ЛЮДИНИ

02.09.2013

СПІЛЬНІСТЬ ЗБУДНИКІВ ВІРУСНИХ ІНФЕКЦІЙ ТВАРИН І ЛЮДИНИ

СПІЛЬНІСТЬ ЗБУДНИКІВ ВІРУСНИХ ІНФЕКЦІЙ ТВАРИН І ЛЮДИНИ

Арбовіруси. Здатність до ураження одними й тими самими або близькими вірусами людини і тварин особливо яскраво проявляєть­ся серед екологічної групи арбовірусів

 

До неї входять понад 400 ви­дів, що належать до різних таксономічних груп. Арбовіруси є збудниками природно-осередкових інфекцій із трансмісивним шляхом передавання. Багато з них спричинюють серед сільськогосподарсь­ких тварин спустошливі епізоотії зі значними економічними збит­ками (наприклад, африканська чума коней, африканська чума сви­ней, інфекційна катаральна гарячка овець, лихоманка долини Ріфт, хвороба Найробі). Не менше ніж 100 арбовірусів, відомих на сьогоднішній день, здатні спричинити захворювання в людини. Мі­льйонні епідемії пропасниць денге та О'Ньонг-Ньонг, десятки, а деколи сотні тисяч хворих на жовту пропасницю, венесуельський, східний і західний енцефаломієліти коней, різноманітні енцефаліти (кліщовий, каліфорнійський, Росіо, Сент-Луїс, долини Муррея), і пропасниці (москітні сицилійська й неаполітанська, карельська, долини Ріфт, Західного Нілу) — ось далеко не повний перелік не­безпечних для людини арбовірусних інфекцій.

 

Людина в більшості випадків є тупиком у циркуляції вірусів, хо­ча існує чимало винятків (пропасниці жовта, москітні сицилійська й неаполітанська, денге, чикункунья, О'Ньонг-Ньонг), за яких у певні періоди переважає антропонозний цикл циркуляції. Клінічний прояв арбовірусних інфекцій у людини характеризується трьома основними синдромами: системна й геморагічна пропасниці та ен­цефаліт. Частота появи окремих синдромів і тяжкість їхнього про­яву широко варіюють.

СПІЛЬНІСТЬ ЗБУДНИКІВ ВІРУСНИХ ІНФЕКЦІЙ ТВАРИН І ЛЮДИНИ

Арбовіруси.

 Здатність до ураження одними й тими самими або близькими вірусами людини і тварин особливо яскраво проявляєть­ся серед екологічної групи арбовірусів. До неї входять понад 400 ви­дів, що належать до різних таксономічних груп. Арбовіруси є збудниками природно-осередкових інфекцій із трансмісивним шляхом передавання. Багато з них спричинюють серед сільськогосподарсь­ких тварин спустошливі епізоотії зі значними економічними збит­ками (наприклад, африканська чума коней, африканська чума сви­ней, інфекційна катаральна гарячка овець, лихоманка долини Ріфт, хвороба Найробі). Не менше ніж 100 арбовірусів, відомих на сьогоднішній день, здатні спричинити захворювання в людини. Мі­льйонні епідемії пропасниць денге та О'Ньонг-Ньонг, десятки, а деколи сотні тисяч хворих на жовту пропасницю, венесуельський, східний і західний енцефаломієліти коней, різноманітні енцефаліти (кліщовий, каліфорнійський, Росіо, Сент-Луїс, долини Муррея), і пропасниці (москітні сицилійська й неаполітанська, карельська, долини Ріфт, Західного Нілу) — ось далеко не повний перелік не­безпечних для людини арбовірусних інфекцій.

Людина в більшості випадків є тупиком у циркуляції вірусів, хо­ча існує чимало винятків (пропасниці жовта, москітні сицилійська й неаполітанська, денге, чикункунья, О'Ньонг-Ньонг), за яких у певні періоди переважає антропонозний цикл циркуляції. Клінічний прояв арбовірусних інфекцій у людини характеризується трьома основними синдромами: системна й геморагічна пропасниці та ен­цефаліт. Частота появи окремих синдромів і тяжкість їхнього про­яву широко варіюють.

Родина Тоgaviridае,

 рід Alfavirusоб'єднує 31 вид, що поділя­ється на 4 антигенні комплекси. 13 альфавірусів є патогенними для людини. Майже всі відомі альфавіруси передаються комарами, пе­реважно підродини Сиіісіпае, іноді — через пташиних клопів Оесіасиз оесіасш. Природним резервуаром серед хребетних тварин найчастіше є птахи і гризуни, подекуди (пропасниці чикункунья, О'Ньонг-Ньонг) — примати. Птахи під час сезонних міграцій мо­жуть здійснювати трансконтинентальне перенесення низки тогаві-русів. Епідемічним спалахам зазвичай передує епізоотія серед ди­ких птахів, синантропних і сільськогосподарських тварин, а також спорадичні випадки захворювання людей. Тогавіруси поширені на всіх континентах, переважно в екваторіальному й субекваторіаль­ному кліматичних поясах, а деякі з них — у тропіках і помірному поясі. Найбільше медичне значення мають венесуельський, східний і західний енцефаломієліти коней (захворюванню серед людей пе­редують епізоотії серед коней), пропасниці чикункунья, О'Ньонг-Ньонг, Росс-рівер, карельська, Синдбіс.

Родина Flaviridае

рід Flavirusоб'єднує 63 представники, які згруповані в 10 антигенних комплексів. 31 флавівірус є патогенним для людини. Низка флавівірусів спричинюють епідемічні спалахи енцефалітів (кліщового, японського, долини Муррея, Сент-Луїс) нагромаджуючись переважно в бурому жирі. Усі ці обставини зузунів. Саме останні слугують причиною спалахів захворювання се­ред людей. Це відбувається внаслідок міграцій гризунів у людське житло (пропасниця Ласса, болівійська геморагічна пропасниця) або під час сільськогосподарських робіт (збір маїсу в осередках арген­тинської геморагічної пропасниці). У зв'язку з цим захворювання має сезонний характер; після відходу або знищення гризунів воно припиняється. Основним резервуаром вірусу Ласса є досить поши­рений в Африці багатососковий щур МазЬотуз паіаіепзіз, вірусу Ху­нт — миші Саіотуз тизсиїіпиз і Саіотуз ІаисЬа, вірусу Мачупо — Саіотуз саііозиз. Серед гризунів аренавіруси поширюються горизон­тальним і вертикальним шляхами. Люди заражаються через їжу, воду, повітря, пошкодження шкіри, контаміновані екскретами гри­зунів, у основному сечею. Віруси Ласса, Хунін і Мачупо належать до числа найнебезпечніших для людини вірусів, тому робота з ними можлива тільки в спеціально обладнаних лабораторіях.

Родина Filoviridае. Ця родина об'єднує два поширені в Африці віруси — Марбург та Ебола, які спричинюють у людини тяжкі гемо­рагічні пропасниці з високою смертністю.

Спалах геморагічної пропасниці Марбург було зареєстровано впер­ше в 1967 р. у ФРН та Югославії серед лабораторних працівників (31 особа), які готували культури клітин з органів клінічно здорових аф­риканських зелених мавп Сегсорплесиз аеЙііорз, зловлених в Уганді. При цьому встановлено пряме передавання збудника від людини людині при контакті з кров'ю, статевим шляхом або аерогенно. Оди­ничні випадки захворювання виявлені в ПАР і Кенії в 1975 і 1982 рр.

Резервуаром вірусу Марбург є мавпи. Популяційний імунітет у мавп в Уганді досягає 10 — 30 %. Антитіла виявлені не тільки в аф­риканських зелених мавп, а й у бабуїнів, шимпанзе і гризунів. При зараженні людини в природних осередках джерела і шляхи переда­вання збудника інфекції поки що невідомі.

Вірус Ебола вперше ізольований у 1976 р. під час спалаху гемора­гічної пропасниці в Судані (350 осіб) і Заїрі (250 осіб). Хвороба проті­кала з вторинним зараженням медичного персоналу і 50 — 90%-ю ле­тальністю. Спорадичні випадки захворювання зареєстровані в 1978 — 1980 рр. у Судані, Заїрі й Кенії, в 1994 р. — у Кот д'Івуарі, в 1996 р. — у Габоні. У 1995 р. у Заїрі знову відмічено епідемічний спалах (233 особи). У 2000 р. на африканському континенті зареєстровані лока­льні спалахи захворювання. Антитіла до вірусу Ебола виявлені в жи­телів Камеруну, Нігерії, Сьєрра-Леоне, Гвінеї, Сенегалу і ПАР. Сер­йозну небезпеку становить міграція населення з ендемічних районів. Можливо, вірус циркулює в Південно-Східній Азії, оскільки епізоотія геморагічної пропасниці виникла у США в 1989 р. серед мавп, заве­зених із Філіппін. Резервуар вірусу Ебола поки що невідомий. Деякі фахівці вважають резервуаром збудника мавп. Описано випадки за­хворювання серед працівників лабораторій, які досліджували приматів. Проте, на думку багатьох спеціалістів, мавпи не можуть бути природним резервуаром вірусу Ебола, оскільки перебіг інфекції гост­рий, часто з летальним наслідком, як це було у США в 1989 р.

Геморагічні пропасниці Марбург та Ебола належать до групи найнебезпечніших вірусних інфекцій людини, тому робота з їхніми збудниками може проводитися тільки в спеціально обладнаних ла­бораторіях.

Наведені приклади слугують яскравою ілюстрацією можливості виявлення в наш час раніше невідомих природно-осередкових вірус­них інфекцій. Надзвичайно тяжкий клінічний перебіг цих захворю­вань у людини свідчить про випадкові зв'язки між популяціями збудників і людей. У зв'язку з реальною загрозою занесення цих або аналогічних збудників на територію держави необхідно посилити карантинні заходи щодо імпортованих хребетних тварин (зокрема мавп), а також стосовно своєчасного виявлення хворих людей, які заразилися в ендемічних осередках.

Родина Rhabdoviridae . Серед родини рабдовірусів  великий ін­терес викликає прототипний представник роду Lissavirus — вірус сказу. Екологія цього збудника зазнала значних змін, починаючи з 1960-х рр. Повсюдно у світі переважають дикі природні осередки ра-бічної інфекції. Основним резервуаром вірусу сказу в Європі, азійсь­кій частині колишнього СРСР і Північній Америці є лисиці, які спричинюють 60 - 85 % випадків захворювання. Провідна роль ли­сиць у сучасній епізоотології сказу пов'язана з непомірним збільшен­ням чисельності їхньої популяції внаслідок знищення природних во­рогів (вовків, рисей, ведмедів, орлів тощо) і надзвичайно високою сприйнятливістю. Встановлено, що середня щільність популяції ли­сиць 5 гол. і більше на 250 га забезпечує високий рівень підтримання і поширення епізоотії. Сказ серед лисиць з'являється насамперед на територіях із масовим поширенням гризунів (зайці, білки, бабаки, щури, миші, хом'яки) — основного джерела корму. У 40 — 80 % зара­жених лисиць перебіг сказу хронічний і латентний, що підтримує циркуляцію вірусу в природі. Крім лисиць, резервуаром збудника в Європі, Азії і Північній Америці є вовки, куниці, гризуни, у США — скунси, єноти-полоскуни, в Центральній і Південній Америці — ка­жани (вампіри, комахоїдні й м'ясоїдні), в Південній Азії та Північній Африці — шакали, в Африці — мангусти, в Арктиці •— песці.

Сказ характеризується періодичністю епізоотій з інтервалом 2—3 роки і сезонністю, що пов'язано з чисельністю диких тварин і біологі­чними циклами їхньої активності. Дикі тварини передають вірус при укусах, причому виділення збудника зі слиною починається за 10 днів до появи клінічних ознак. Людина і сільськогосподарські твари­ни є випадковою ланкою в природному осередку. Найбільшу небез­пеку для людей становлять собаки і коти, хоча кількість випадків сказу серед них приблизно в 9 разів менша, ніж серед диких тварин.

Окрім класичного механізму передавання збудника — укус-рана, можливе зараження і при ослизненні пошкодженої шкіри, а також аліментарно, аерогенно і внутрішньоутробно. Хоча людина є тупиком у циркуляції вірусу, зареєстровані одиничні випадки зараження людей вірусом сказу в результаті операції по пересадженню рогівки ока.

Родина Рохviridae. Серед представників родини поксвірусів найбільшу небезпеку для людини становить вірус натуральної віс­пи. Епідемії класичної віспи   із 20 - 50%-ю летальніс­тю виникали впродовж століть у багатьох країнах, але головним її осередком була Південно-Східна Азія (Індія, Пакистан, Бангла­деш). Глобальна ліквідація віспи в цілому світі стала можливою за­вдяки реалізації спеціальної програми, прийнятої в 1958 р. на XI сесії Всесвітньої асамблеї охорони здоров'я. У 1975 р. віспа була ос­таточно ліквідована в Південно-Східній Азії, хоч у 1974 р. в Індії зареєстровано 31 262 летальні наслідки. У 1977 р. відмічено спалах захворювання в останніх ендемічних осередках у Сомалі й Кенії, в 1978 р. в Англії зареєстровані останні два випадки натуральної віс­пи в результаті лабораторного зараження. У 1980 р. ВООЗ оголоси­ла про повну ліквідацію віспи в цілому світі.

Час показав, що ситуація ця стійка. Проте в африканських краї­нах зареєстровано сотні випадків віспоподібного захворювання лю­дей, спричинених вірусом віспи мавп. При цьому встановлена повіт­ряно-крапельне передавання збудника від людини людині, але тільки впродовж одного циклу. Разом з тим спалахи віспи серед мавп відмічені лише в неволі, в природних умовах не описано жод­ного випадку. Це можна розцінити як свідчення давніх стійких зв'язків між збудником і мавпами. При утриманні тварин у неволі під впливом різних стресових факторів відбувається загострення латентної інфекції з виникненням епізоотії. Поки що не з'ясовано, чи мавпи є основним хазяїном цього вірусу, чи тільки проміжною ланкою між справжнім резервуаром збудника і людиною, заражаю­чись спорадично. У природних умовах відомі спалахи віспи серед мавп одночасно з епідемією в людей. У 2003 р. у СІЛА зареєстровані випадки захворювання людей на мавпячу віспу.

Слід зазначити, що штами вірусу віспи, ізольовані від клінічно здорових мавп і гризунів у ендемічних районах Африки, практично не відрізняються від вірусу натуральної віспи за біологічними та ан­тигенними властивостями їх назвали «білими дикими віспопо-дібними вірусами», оскільки вони утворюють на ХАО курячих ембрі­онів білі фокусні ураження (віспини), як вірус натуральної віспи. Хо­ча було б явним перебільшенням стверджувати епідемічне значення цих фактів, разом з тим їх не можна недооцінювати, особливо з погляду реальності викорінення збудника натуральної віспи як біологіч­ного виду. Крім можливого існування природних екологічних ніш, потрібно пам'ятати і про рекомбінацію між різними вірусами віспи.

З родини Рохупісіае патогенним для людини є вірус вісповакцини, який здатний спричинити не тільки місцеві ураження при випадко­вому потраплянні на пошкоджену шкіру, а й генералізовану інфек­цію. Вірус вісповакцини може циркулювати серед ВРХ, спричинюючи спалах захворювання. Патогенними для людини є віруси віспи й па-равакцини корів, а також контагіозної ектими овець і кіз. Ці захво­рювання мають професійний характер і уражають людей, які догля­дають за хворими тваринами. Віспоподібне захворювання людей в Африці спричинюють віруси Тана і Яба, які патогенні також для мавп. Вірус контагіозного молюска патогенний тільки для людини.

Родина Неrpesvieridae. Представники герпесвірусів до­сить поширені серед людей, ссавців, птахш, амфібій, риб і молюсюв. Незважаючи на це, герпесвірусам властива, як правило, видова спе­цифічність. Виняток становить В-вірус мавп, який передається людині при укусах або подряпинах. Цей вірус уражає в природних умовах аф­риканських зелених мавп, макак резусів і циномольгусів. У мавп вста­новлено латентну персистенцію вірусу. У 1 — 3 % імпортованих мавп виявляють герпетичні ураження ротової порожнини. У людини В-вірус спричинює енцефаліт із летальним наслідком і належить до групи найнебезпечніших вірусів. Значний обсяг імпорту мавп потребує орга­нізації системи заходів із профілактики цього захворювання.

Вірусні гепатити.Безпосередній зв'язок із тваринами просте­жується і при таких масових інфекціях людини, як гепатити А і В, збудники яких належать відповідно до родин Рісогпауігісіае і Нерасіпауігісіае. Неодноразово зареєстровані випадки спалаху гепа­титу А серед працівників віваріїв, де утримувалися шимпанзе та інші види мавп. Збудник може передаватися не тільки від шимпан­зе людині, а й серед мавп. Цілком можливе існування в африкансь­ких країнах природних осередків гепатитів А і В. При серологічно­му дослідженні шимпанзе в Африці у 25 % мавп виявлено антитіла до НВз-антигену вірусу гепатиту В. Експериментальна інфекція в шимпанзе протікає звичайно в легкій формі, без жовтяниці. Це мож­на розцінити як доказ тривалих взаємовідносин між вірусом гепа­титу В і мавпами, їхньої взаємної адаптації. НВв-антиген виявлено у популяціях комарів різних видів, зловлених у природних умовах у тропічному і помірному поясах. Можливо, кровосисні комахи віді­грають значну роль у поширенні носійства НВз-антигену серед лю­дей, передаючи збудник при укусах.

Вірус гепатиту В має аналоги серед вірусів тварин, які належать до родини Нерасіпауігісіае. Це віруси гепатиту В лісових бабаків, пекінських качок, гусей, чапель, земляних і арктичних білок, при­чому перші два з них так само, як і вірус гепатиту В, є онкогенними. вірусами й епідемічними штамами. Деякі з цих рекомбінантів при певному поєднанні генів можуть стати родоначальниками нових пандемічних штамів вірусів, про що буде сказано пізніше.

Було б цікаво і важливо знайти серед тварин лабораторну модель для вірусу гепатиту В. Поки що єдиною лабораторного моделлю, малодоступною для науковців, є шимпанзе.

Родина Retroviridae. Серед представників родини ретровірусів великий інтерес викликає передусім вірус імунодефіциту людини, який має два типи: ВІЛ-1 і ВЇЛ-2. Численні вірусологічні й сероло­гічні дослідження, проведені в цілому світі, чітко довели етіологічну роль ВІЛ-1 як збудника пандемії СНІДу, що охопила земну кулю. ВІЛ-2 спричинює СНІД у 15 країнах Західної Африки, а також у деяких країнах Європи й Америки, куди він був завезений.

Резервуаром ВІЛ є мавпи рідкісного підвиду шимпанзе — трогло­дити (Рап іго^іосіуіеб їгодіоауіез), які водяться в Західній і Центра­льній Африці та знаходяться на грані повного вимирання. Від афри­канських мавп (шимпанзе, макаки, зелені мавпи) неодроразово виді­ляли віруси імунодефіциту  , які за своїми властивостями спорід­нені ВІЛ і спричинюють імунодефіцитний синдром. Окрім того, мав­пи чутливі до ВІЛ-інфекції, при експериментальному зараженні в них з'являються типові клінічні ознаки хвороби (мавпячий СНІД). Проте тільки від шимпанзе-троглодита в 1998 р. у США був виділе­ний 8ІУ із генетичною картою, близькоспорідненою ВІЛ.

Первинний ендемічний осередок СНІДу виник у Центральній Африці. Від мавп людина могла заразитися через укуси або кров тварин під час полювання чи обробки туші. Можливо, під дією під­вищеного радіаційного фону з'явився вірус-мутант, який подолав міжвидовий бар'єр і почав циркулювати в ізольованих племенах. Коли почалася масова міграція корінного африканського населен­ня, вірус став поширюватися по цілому світу. З Центральної Афри­ки він був завезений на Гаїті та у СІЛА, звідти — в Європу, Австра­лію, Японію, Південну Азію. При цьому велику роль відіграли гомо­сексуалісти і секс-туризм. Окрім того, США проводили масові заку­півлі крові з країн третього світу, особливо з Гаїті. Європейці у свою чергу закуповували препарати крові з США.

Серед шимпанзе основний шлях передавання вірусу, очевидно, статевий. Ця версія потребує експериментального підтвердження. Але кількість шимпанзе, що знаходяться в неволі й заражені 8ІУ, дуже невелика, щоб ізолювати вірус у достатній кількості та провес­ти експериментальні дослідження.

Крім вірусу імунодефіциту мавп, існують й інші аналоги ВІЛ: ві­руси імунодефіциту котів (РІУ) і ВРХ (ВІУ). У цілому світі 1-12 % клінічно здорових і 10 — 20 % хворих котів є носіями БТУ, який спри­чинює характерний імунодефіцитний синдром (котячий СНІД). ВІУ теж має значне поширення в різних країнах світу: серед здорової ВРХ виявляють 1 - 7 % серопозитивних тварин, а в стадах із хронічними хворобами — 50-70 %. Проте в природних умовах прояв клінічних .ознак хвороби (лімфосаркома, лімфоаденопатія та ін.) зареєстровано тільки в корів, інфікованих одночасно ВІУ і вірусом лейкозу ВРХ. Патогенність для людини ГІУ і ВІУ не встановлена.

Родина OrthomyxoviridaeВіруси грипу А досить поширені се­ред людей і тварин. Віруси людського походження здатні спричини­ти експериментальну інфекцію в мишей, сирійських хом'яків, щу­рів, тхорів, білок, норок, мавп, а в природних умовах уражають сви­ней, собак, коней, ВРХ, свійську птицю і диких птахів. Майже кож­на епідемія грипу супроводжується викиданням збудників у попу­ляції свійських і диких тварин (в тому числі птахів), де ці віруси можуть автономно циркулювати тривалий час. До кінця епідемії грипу у 80 — 90 % свійських тварин виявляють специфічні антитіла, а з легень і носоглоткових змивів виділяють збудників. У тварин, які контактували з хворими людьми, грипозна інфекція може про­тікати субклінічно, але й часто виникають епізоотії зі значними збитками. Хрестоматійний приклад — перший спалах грипу свиней у США в 1918 р. під час пандемії «іспанки». Встановлено, що свині на фермах США заразилися від американських солдатів, які повер­нулися з європейського фронту. Адаптувавшись до організму сви­ней, вірус почав автономну циркуляцію та спричинив нову хворобу, яка протікала з тяжкими пневмоніями. Активна циркуляція вірусу іспанського комплексу А (НІШ) серед свинопоголів'я США та інших країн, куди експортувалися свині із США, триває по сьогоднішній день. Під час пандемії гонконгського грипу в 1968 - 1969 рр. у бага­тьох країнах світу встановлено широку автономну циркуляцію серед свиней вірусів гонконгського комплексу А (НЗN2), яка триває й нині.

Можна навести чимало прикладів інтродукції епідемічних шта­мів вірусу грипу А в популяції свійських і диких тварин й особливо птахів. У природних умовах саме птахи, які здійснюють міжконти­нентальні перельоти, є основним резервуаром вірусів грипу А. Се­ред птахів досить поширене безсимптомне вірусоносійство в кишках і клоаці. Масове виділення вірусів грипу А з послідом диких птахів у місцях гніздування призводить до забруднення навколишнього середовища, особливо водойм. Це створює додаткові умови для роз­сіювання вірусів грипу А в біосфері.

Одночасно з епідемічними штамами, серед свійських тварин мо­жуть циркулювати епізоотичні штами, які спричинюють епізоотії зі значними збитками. У тварин встановлено міжвидове передавання вірусів грипу А. Так, пташині штами здатні спричинити захворю­вання у свиней, а вірус грипу свиней може уражати індиків.

Чи може людина заразитися грипом безпосередньо від твари­ни? Зареєстровано спорадичні випадки спалаху грипу в людей, спричинені вірусами грипу свиней і чуми птиці, у тому числі з ле­тальними наслідками. Інших доказів прямої адаптації вірусів грипу тварин до організму людини немає. Проте в організмі тварин і особ­ливо птахів можуть виникнути рекомбінанти (гібриди) між дикими

Ветеринарные клиники Киева, Голосеевского района, Святошинского района, Печерского района ,а также " Зоовет" на Теремках (Новоселки) проводят комплексную вакцинацию животных  против инфекционных заболеваний.

Кол-во просмотров: 1198
Футболки оптом

© 2017 Ветеринарная клиника "ЗООВЕТ" Киев Голосеевский район Теремки . All Rights Reserved